2018-10-03
Одна з епічних українських дум оповідає, як полонені козаки, втікаючи з неволі, кидали по дорозі шматочки своєї одежі, щоб зазначити слід товаришеві, що запізнився в дорозі. Так само розкидані тут і там ріжні уламки минулої історії, що живуть і досі в усних літературах народів з запізненою культурою, вестимуть нас у дослідах, які ми розпочали з метою відшукати дорогу, що нею йшли у своєму розвитку ріжноманітні форми соціяльного життя. Велику кількість цих уламків минувшини знаходять у народній слав'янській традиції, а особливо багато - в народній літературі України, бо ж український народ найперший з усіх слав'янських народів вийшов на історичну путь, і з погляду етнографії він і до наших днів становить повну цілість. Для питання, що ми його маємо розважити, найцікавіші звичаї та народні пісні України. Звичаї народу, який, зберігаючи консервативний дух, властивий ритмічній літературі та пісні, переходив од одної релігії до иншої, від одного соціяльного ладу до иншого, мають на собі відбиток усіх етапів його розвитку. Тому, вивчаючи ці звичаї за їх історичним порядком, ми можемо на окремому прикладі весільного ритуалу та обрядів спостерегти майже все, що за останні часи було відкрите та висвітлене завдяки дослідам Лебока, Тайлора, Бахофена, Макленана, Моргала, Летурно, Вільке-на, Жіро-Телона, Штарке, Зібера, Максима Ковалевського тощо. Видатні праці цих учених-дослідників дозволяють нам твердити з тою певністю, яку дають наукові досліди, що родина, в сучасному її стані, являє собою не що инше, як відносно нову форму. Ця форма соціяльних відносин, як і всяка инша, не з'явилася як інституція цілком зорганізована, властива людській породі, надана їй ззовні, але як звичайна другорядна інституція, що розвинулася з примітивних, дуже старих форм відповідно до нових економічних, політичних та релігійних умов, що їм мусіло підлягати людство в ріжних частинах землі та в ріжні епохи свого розвитку. Але досліди над еволюцією родини ще не зовсім повні, і питання ще не досить з'ясоване в усіх своїх основах і не так докладно, як то було б бажане. Відколи в примітивних громадах почали заводитись первісні елементи регламентації шлюбних відносин, шлюб скрізь відбувається в супроводі ріжних обрядів та церемоній з характером, запозиченим у релігійного культу або у звичая, а то часто в обох разом. Певна повага до давнини, повага, що її заховують взагалі всі народи, а також бажання певною урочистістю надати цьому договорові шлюбної вірности більшої важливости,- що виявляється майже у всіх народів,- мають своїм наслідком те, що до всіх цих шлюбних церемоній домішується елемент історичний і навіть передісторичний, який репродукує в більш-менш драматичних формах примітивний спосіб складання шлюбного договору. Отже, майже у всіх народів знаходимо в шлюбному ритуалі сліди ендогамії, матріярхату, екзогамії, а також наподоблення умикання (гарі) та купівлі молодої, як вона противиться, тощо. Часто всі ці акти наподоблені з вірним захованням етнографічного характеру епохи, що до неї вони стосуються; так само це помітно і щодо епох пізніших, які вже теж пережив даний народ, що його спостерігаємо. В цих ріжноманітних особливостях, серед яких часто трапляються риси й випадкові, що прийшли ззовні, знаходять також дорогоцінні вказівки на прогрес цивілізації та культури даного народу, як-от, наприклад, вказівки на умовини громадського та родинного життя жінки тощо. З другого боку шлюб санкціонувала релігія; шлюб у всі епохи йшов у супроводі певних церемоній культу, які незалежно від зміни релігії й далі затримувались і з незвичайною відпорною силою переходили через усі історичні фази. Тому в шлюбних обрядах ми знаходимо спочатку елемент літургічно-драматичний, що виявляється в ріжних священних актах, як спів, танці тощо. Далі ми бачимо в них більш-менш виразні сліди жертв та молитов, чи то в формі хвали, чи то в формі прохання, адресованого до божества; иноді це виявляється в актах, що мають своєю метою захистити молодих од нещастя та всякого лиха в житті. До цих двох елементів, найхарактеристичніших для шлюбних обрядів, треба ще додати елемент міфологічний, що виявляється в наближенні шлюбу до поетичних концепцій природи, та елемент символічний, що виявляється в не менш поетичних порівняннях та наближеннях між ріжними особами та їх взаємовідносинами і ріжними істотами з царства тварин та рослин. Співи, що супроводять шлюбні церемонії, становлять дуже багату літературу, яка, висвітлюючи вповні зазначені церемонії, разом із тим, якщо вона науково оброблена, стає невичерпним джерелом матеріялу для археологічних, історичних та соціологічних розвідок. Вищенаведених уваг, здається нам, досить, щоб відзначити важливість вивчення шлюбних обрядів не тільки з точки погляду історії та еволюції родини, але і з багатьох инших. Досліди в цьому напрямку щойно розпочато в західніх наукових літературах; а щодо слав'янських весільних обрядів, то треба визнати, що хоч кожна зі слав'янських літератур і має вже певну кількість етнографічних збірників, та все-таки відомості, зібрані в них, дуже недостатні й не вичерпують зовсім великого багацтва народного життя. Нарешті, й все те, що тут зроблено,- зроблено помацки, випадково, без жадної системи, без найменшого знання наукових метод. Правду кажучи, все, що ми знаємо досі про весільні обряди слав'янських народів, не дозволяє нам розпочати серйозне вивчення цієї справи. І коли ми все-таки відважились на спробу розпочати його, підбадьорені попередніми працями Потебні, Сумцова, Ящуржинського та Янчука, то ми робимо це з єдиною метою і собі допомогти цій справі: ми просто класифікуємо факти, вже зібрані, освітлюючи їх з точки погляду скорше соціології, ніж філології, щоб полегшити пізнання цих фактів ученим колам Західньої Європи. Але, перше ніж почати наш виклад, дозволимо собі сказати, що в цій статті ми хочемо дати тільки опис, по змозі повний, шлюбних церемоній на Україні, а не о:ляд цілого питання з точки погляду порівнюючої етнографії; це останнє буде темою деяких пізніших наших праць. Правда, ми робитимем деякі винятки з цього загального правила з метою з'ясувати певні точки нашої теми, що без того могли б зістатись неясними. Свідоцтво літописів. Умикання. Купівля. Пережитки цих форм. Шлюбні дохристіянські обряди. Сталість народного звичаю. Тільки виконання народного ритуалу дає права дійсного шлюбу. Як у більшости народів, і народна традиція українського народу надає божій волі преозначення щодо шлюбу. Китайці мають спеціяльне божество , що зв'язує червоним шовковим шнурочком хлопців та молодих дівчат, що мають одружитись одне з одним, і після того жадна перешкода не може розірвати цього вищого зв'язку. В українців людина, що, як Дайте, мала нагоду відвідати "той світ", бачила там старого діда, "що складав пари", зв'язуючи докупи маленькі шматочки кори та вішаючи їх на цвяхи. Цей дід був не хто инший, як сам Бог. Крім того, як ми це побачимо далі, Бог, Мати божа, янголи та святі беруть участь в усіх шлюбних церемоніях, навіть у приготуванні вечері. Літописи, майже єдині документи, що на них ми можемо основувати наші досліди над звичаями старих східніх слав'ян, вказують нам, що в цих слав'ян шлюб уже існував як інституція. Ця інституція походила зі звичаю умикання та купівлі молодої; літописи, що переказують нам про ці факти, сягають приблизно до VIII та IX століть. Але відомості Кузьми Пражського про чехів, що жили, як він свідчить, у повному сексуальному змішанні, потім те, що свідчить арабський письменник Аль-Бекрі про старих слав'ян, а також деякі риси шлюбних церемоній, що про них ми скажемо пізніше, дають нам право думати, що перед цією епохою слав'яне також пережили і цей примітивний період. Такий погляд ставить нас у повну суперечність з новітніми російськими істориками та етнографами, що, за прикладом своїх попередників, тримаються старої теорії про патріярхальну родину або просто йдуть слідами філологічних висновків, що їх встановив Кун, а потім розвинув особливо Пікте та Л. Гайгер в своїй праці. Приймаючи одну й другу теорію, вони припускають як безсумнівний факт, що старі слав'яне, як і инші арійські народи, прийшли до Європи, маючи в себе вже цілком сконституйовану родину, в модерному розумінні цього слова. Але ж згрунтована на тому, що старі арійці вже перед початком своїх міграцій створили в своїх мовах відповідні вирази для означення ріжних степенів досить повної системи споріднення, ця теорія, нетільки тому, що її зіставили з фактами порівнюючої етнографії, але й тому, що вона підлягла етимологічній критиці, втрачає дедалі все більше своє значення. Вже Бінфе (Benfey) в своїй передмові до Dictionnaire de Pick вказав, що слова sunu (син) та duhitar (дочка) не означали первісне "народженого" та "ту, що ссе (молоко)", але що їх вживали просто для означення мущини та жінки. П. А. Лавровський висловив ту саму думку щодо слова duhitar, а зовсім ще недавно Д. Н. Овсяніко-Куликовський прийшов до тих самих висновків щодо цих слів. Земляк та ученик Пікте, Ф. де Сосюр (F. de Saussure), у записці, що він її склав для Жіро-Тейлона, так само не визнає того тлумачення, яке досі давали цим словам, і, здається, схиляється до думки, що не треба розуміти арійську родину та назви її членів у тому вузькому значенні, що досі надавали тим словам. У всякім разі, літописи свідчать нам, що старі руські слав'яне "мали кожний свої звичаї, закони своїх предків, свої традиції та свої норови. Поляне мали лагідні й прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів, своїх батьків, тещ та швагрів. Ось як вони женилися: жених зовсім не ходив шукати собі молоду, але йому приводили її увечері, а другого дня приносили те, що дають за неї. Щодо деревлян, то вони жили грубо, як хижі звірі: вони вбивали одні одних, їли всякі нечисті речі; вони зовсім не знали шлюбу і викрадали молодих дівчат, що ходили по воду. Радимичі, вятичі та сіверяне мали такий самий звичай: вони жили в лісах, як хижі звірі, годувались нечистими річами і вживали безсоромних виразів перед своїми батьками та своїми невістками; шлюбу в них зовсім не було, були тільки игри поміж селами. Вони ходили на ці игрища, танцювали там, грали в чортівські игри, і кожний звідти викрадав собі жінку, з якою він був уже в згоді щодо цього; вони мали до двох і трьох жінок". Коли брати терміни цього літопису в буквальному їх розумінні, без тлумачення їх на користь якої-небудь теорії, та припускати можливе прибільшення там, де автор звертається з похвалою до своїх земляків, полян, то все-таки виступає з очевидною ясністю, що у деревлян на початку IX століття і досить довго ще перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; їх підстерігали для того на березі річки, як вони йшли туди по воду. Припускаючи, що цноту полян, яка полягає в соромливості, що її вони виявляють в присутності своїх невісток, а ці останні перед своїми шваграми, літописець зазначає з метою виявити контраст, який існував між цим народом і деревлянами (бо ж, оповідаючи про радимичів та сіверян, він зазначає тільки їх звичку говорити безсоромні речі), ми маємо підставу думати, що в деревлян практикувалась поліандрія, право свекра на невістку і навіть сексуальне змішання між родичами,- речі цілком натуральні для епохи звичаю умикання (rapt). Щодо сіверян, радимичів та вятичів, то в них у цю епоху умикання було вже формою пережитку, бо практикувалось воно тільки за попередньою згодою з дівчиною на зібраннях та играх, що були, мабуть, також до певної міри шлюбною інституцією,- очевидно, в зв'язку з релігійним культом,- і були подібні до "сатанинських танців", які знаходять ще й тепер у багатьох диких народів, як це буде видко з дальшого викладу. Сам літопис надає играм це значення, кажучи, що вони мали відношення до шлюбу: "вони не складали шлюбів, але були встановлені гри між селами". Це підтверджує инший текст з Переяславського літопису: "радимичі, вятичі та сіверяне... не тримали шлюбів, але вони сходилися з усіх боків на гри поміж селами; серед танцю ставало відомим, яка жінка чи дівчина має плотське хотіння до парубків; там взаїмно дражнили один одному почуття і серце поглядами очей, оголенням певних частин тіла, грою пальців (par le jeu des doigts), обміном перстнів, обіймами та численними поцілунками, закінчуючи пойняттям. Одні закладали після того постійні зв'язки, а инших висміювали до самої смерти". Те саме ми знаходимо в пережитку цього звичаю, що недавно ще був у Тверській губернії, де в день Ярила (фалічне божество весни) дівчат посилали батьки брати участь у играх, аналогічних з играми старих слав'ян, з метою одруження. Нарешті, поляне практикували вже в ту епоху купівлю дівчат, заховуючи шлюбні обряди, що полягали, мабуть, в тому, що жених не ходив по молоду, цебто не викрадав її силою (бо ж слово ходити завше вживалося в літописах в розумінні озброєної експедиції), але приводив її в супроводі своїх товаришів до своєї хати, без сумніву, після того, як були виконані певні релігійні церемонії в хаті молодої. Другого дня, мабуть, після того, як він мав докази її невинности, молодий посилав батькам своєї дружини умовлену ціну, не маючи, мабуть, змоги з'явитися особисто з причин, що їх пояснимо ми далі. Ми тлумачимо таким способом досить неясний вираз літопису, зважаючи на те, що Аль-Бекрі в своїх записках говорить про шлюбний дарунок, що його виплачує жених тестеві, а також на те, що слово віно, як це проаналізував проф. С. Соловйов, означало в ті часи ціну молодої. Тому ми й приймаємо Іпатовський текст, що каже за неї (pour elle), як правильніший, порівнюючи з Лаврентовським, де ми читаємо для неї (a elle), бо цей останній текст, звичайно, треба вважати за виправлення первісного тексту, виправлення, що його зробив який-небудь переписчик пізніших часів, коли з причини зміни звичаїв втрачене було вже реальне розуміння давнього тексту. Крім того, посилати посаг молодої на другий день після шлюбу, чи то взагалі після вселення молодої в хату чоловіка,- це звичай абсолютно тепер невідомий не , й тільки у слав ян, але й у якого-будь арійського народу . І им часом викуп, цебто плату за молоду, чи краще - за її дівоцтво (агарлик - agarlyk, чи право батька у болгарів), часто дають після того, як молодий вступить de facto в права чоловіка. Як ми це зараз побачимо, пережиток цього існує ще й нині у всіх слав'янських народів у більш-менш виразних формах. Другого дня після шлюбу висилають делегацію до матері молодої, щоб однести їй хліб та пляшку горілки (черевна чи блага ракія у болгарів), прикрашені червоними стрічками та калиною, що символізує невинність молодої; матеріяльні докази теж здебільшого долучаються. Зрозуміла сама собою річ, що звичай купівлі дівчат з давніх-давен занехаяно de facto на Україні, але він практикується ще й досі в багатьох місцевостях Великоросі! в формі так званої кладки, виплати певної суми, наперед умовленої, що її батьки жениха виплачують батькам молодої. Можливо, однак, що тут маємо до діла ще з впливом угро-фінських племен, які домішались до слав'янського елементу великоруського народу. Але ми мусимо зазначити, що в українців, як і в инших слав'янських народів (у болгар та особливо у сербів), умикання (rapt) молодої практикувалось ще дуже довго і що воно затрималось і до нашого часу, навіть як форма шлюбу в тому разі, коли батьки дівчини відмовляють віддати її заміж або, частіше, коли вони тільки удають, що не хотять її віддати, щоб цим уникнути всіх видатків на весілля, які завше бувають значні, та не обтяжувати незаможну родину. В надзвичайно цікавому опису українського весілля, що його зробив у XVI ст. Дав. Хитреус (Dav. Chytraeus) та який опубліковано в дуже мало відомій та рідкій книжці Ласіцького чи Лазіціуса (Lasitzki abo Lazitius), ми знаходимо таке оповідання: "Matrimonii contrahendi ratio talis est: juvenis si cui faret puellae propinquos tres quatuore ablogat qui parentes declocanda virgine interpellent; hi vero ut vehementius animum proci irritent; nihil isto de negotio confieri posse adfirmant et quandam apud inter-nuncios simulant gravitatem. Sponsus tali spe frustratus, alia rem via aggre-ditur, tempusque et occasionem venandae virginis diligentissime observat. Ilia vero si forte domo paterna egreditur ministri in insidiis collecati incautam et nihil tale timentem in casses sponsi venatoris conjiciunt: quae simul atque deflorata fuerit, mittuntur alii ad parentes legati qui partim culpam depre-sentur, partim amoris vehementiam accusent. Turn demum parentum impetra-to consensu nuptiis dies dicitur; neque enim illis cohobitare licet solennitate publica copulentur". Селяне України, каже Боплан (Beauplan), що одвідав цю країну в першій половині XVII століття, "мають право і привілей, у певних випадках, якщо вони це можуть, викрасти з танцьовних зборів дівчину, хоч би вона була й дочкою їхнього пана; але це треба зробити з такою зручністю і так влучно, щоб це цілком удалося (бо инакше він загине) і щоб селянин міг втікти до лісу...; якщо він зможе там перебути двадцять чотири години, захований так, що його не можуть знайти, то справу з умиканням дівчини (rapt) припиняють; якщо дівчина, що він її вкрав, хоче вийти за нього заміж, то він не сміє вже їй відмовити, не втративши за це життя... Викрасти дівчину силою, втекти з нею на очах зібрання і не бути зловленим - на це треба добрих ніг, це дуже тяжко, коли нема умови і згоди з дівчиною"|. В певних місцевостях Болгарії (Кюстенділ) умикання дівчат буває навіть І тепер І становить одну з форм шлюбу (влачени моми), так само як отмица у сербів. Крім того, Боплан описує ще одну форму шлюбу. Про неї, здається не згадується в инших джерелах української історії і навіть існування її через відсутність чогось подібного в сучасному житті цієї країни, могло б здаватись цілком сумнівним, коли б не було дуже подібної форми шлюбу в Болгари. "Отже, там,- каже він,-всупереч порядкові та звичаям усіх народів можна бачити, як дівчата домагаються кохання від парубків, що їм сподобались; забобони, що існують серед них і що їх вони додержують дуже точно спричиняються до того, що дівчата досягають своєї мети, і більше певні в тому, що досягнуть, ніж парубки, коли ці останні зі свого боку иноді роблять заходи досягти того самого; ось як вони це роблять: закохана дівчина іде до хати батька хлопця (якого любить), вибираючи для цього такий час, коли сподівається застати там разом батька, матір та парубка (son serviteur), і каже, входячи до хати: "помагай-біг" (Pomagabog), що значить те саме, як сказати - благослови вас, боже,- бо це звичайне в них привітання, коли входять до їх дому; сидячи в хаті, дівчина вітає того, хто вразив її серце, в таких виразах: "Іване, Хведоре, Дмитре, Войтеку (Woitech), Микито,- цебто вона його зве на ймення одним з тих імен, що тут дуже поширені,- пізнаю по твому обличчю певну добродушність твою, що ти будеш керувати й любити свою жінку, а твоя цнотливість (vertu) дає мені надію, що ти будеш добрим господарем (Dospodarge); ці добрі якості твої спричинилися до того, що я тебе низенько прошу взяти мене за жінку"-сказавши це, вона звертається так само до батька й до матері, низенько просячи їх погодитись на шлюб; і коли вона дістає від них одмовлення чи якусь образу, що він ще дуже молодий і нездатний до шлюбу, вона їм відповідає, що вона не піде звідти доти, поки не звінчають її з ним, поки він та вона живі будуть; після цих слів дівчина намагається і стоїть на своєму, що вона не піде з хати, поки не досягне того, чого прагне; через кілька тижнів такого домагання батько й мати примушені не тільки погодитись, але також І намовляти свого сина дивитись на дівчину добрим оком, цебто як на дівчину, що має стати йому за жінку; так само і хлопець, бачучи, що дівчина стоїть на своєму, починає вважати її за ту, що колись стане господинею його волі, і тому уперто просить свого батька та матір дозволити йому кохати цю дівчину... І батьки мусять дати свій дозвіл, бо викинути дівчину з хати - це значило би образити весь її рід... а також вони не можуть використати в цій справі спосіб примусу чи сили, бо підпали б... гніву та карі з боку церкви, що дуже сувора в цих випадках...". Ця форма шлюбу існує дійсно ще в Болгарії, де вона відома під назвою пристанки. Дівчина приходить до жениха, несучи з собою весь свій невеликий багаж, і сідає коло вогню, коли батьки парубка висловлюють згоду її прийняти, запрошуючи її сісти поруч з ними; в противному разі молоді йдуть до якого-небудь родича і зостаються в нього аж доти, поки батьки не заспокояться од свого гніву. Духовенство не ставиться вороже до таких шлюбів і благословляє їх так само, як і всі инші. Христіянство, заведене наприкінці X ст., скасувало полігамію, що була неминучим наслідком ріжних форм шлюбу, зазначених у літописах, і коли воно не знищило остаточно умикання, то все-таки в великій мірі обмежило його, так само як і звичай купувати молоду. Розуміється, що так само намагалися скасувати "гри та чортівські танці" та шлюбні церемонії примітивного культу, що, без усякого сумніву, існували у старих слав'ян у формі жертв, співів та танців, які мали характер, аналогічний до того, що його помічають у деяких ритуальних танцях сучасних дикунів і що його знаходять у певних деталях сучасних шлюбних церемоній на Україні. Але, як то буває завше і скрізь, нова релігія, заведена адміністраційними заходами, вкрила тільки тонкою поверховою верствою ту віру, що глибоко була закорінена в душах. З Правила митрополита Іоанна (XI ст.) бачимо, що за його часів шлюби звичайні громадяне брали без релігійного благословення і що серед народу існувала думка, начебто ці благословення обов'язкові тільки для князів та бояр. Брали шлюб без релігійного благословення і пізніше, і це викликало відповідні проповіді, а иноді й суворі заходи з боку церкви. Митрополит Максим (1283-1305) поборює такі шлюбні союзи і наказує винуватих силою вінчати в церкві. Український народ, що й досі ще обходить деякі свята з стародавнього культу Сонця, що дотримує дуже велику кількість цілком поганських ритуалів, шанував свої старі шлюбні обряди з звичайною своєю впертістю, не вважаючи на інструкції київських ієрархів та переслідування, иноді й криваве, з боку як світської, так і духовної влади в князівський період і потім, після того, як Україну анектувало Московське царство, що вже тоді устами Стоглавого собору (1551 р.) анафемувало всі шлюбні поганські обряди. І це шанування звичаїв предків так закорінене в українців, що вони й тепер ще виконують стародавні шлюбні обряди, не вважаючи на діяльність квапливих "урядників", що забороняють навіть молоді співати на сільських улицях та збиратися на вечорниці. Побіжно зазначимо, що й нове релігійне вчення Лева Толстого вважає народні шлюбні обряди за "поганську справу, дуже огидну". Наведемо тут факт, що може здивувати європейського читача, але він дозволяє з'ясувати собі, до якої міри обряди мають силу на Україні: релігійне благословення шлюбу не вважається достатнім для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя. Вони не можуть закласти родини, поки не виконають усіх церемоній, наказуваних звичаєм, церемоній, що в своїй цілості, як ми це побачимо далі, становлять повний ритуал шлюбу в драматичній формі. Тому трапляється дуже часто, з причин цілком зовнішніх, що релігійне благословення вже доконане, але самий шлюб в повному розумінні цього слова, цебто церемонія, наказувана певним ритуалом, одкладається на кілька тижнів. В таких випадках молода живе й далі у своїх батьків і фактично зостається тільки молодою, а зовсім не жінкою свого легального чоловіка, аж до весілля, цебто до шлюбу згідно з народним ритуалом. Коли молодий умре після церковного благословення шлюбу, то молода продовжує носити ім'я дівчини. Так само молоду, що вмерла до весілля, вважають за дівчину і ховають з наказаними звичаєм для похорону дівчат церемоніями. Цей звичай викликав навіть інтервенцію імператорського російського уряду, що, "дбаючи постійно про добро своїх підданих", знайшов цей звичай, мабуть, мало побожним, а може, й шкідливим щодо збільшення населення. За цариці Катерини II, р. 1774, опубліковано указ, що виходив од Російського Найсвятішого Синоду: "Дійшло до відома її Імператорської Величности, ніби в Малоросії шлюби беруть таким способом, що після шлюбного благословення в церкві молоді проте розлучаються, зостаючись протягом багатьох років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їх мові згідно з їхніми звичаями звуть шлюбним весіллям; деякі з них після доко-нання згаданого таїнства розлучаються на ціле своє життя... Найсвятіший Синод наказує обов'язувати молодих підпискою, перше ніж вони вийдуть з церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за прелюбство, та щоб наказати всім тим, що оженені й зостаються розлучені, безодмовно взяти своїх жінок до своїх хат і жити з ними шлюбним життям. Громадська організація молоді обох статей. Товариства. Сходини. Досвітки та вечорниці. Спільне лежання. Сватання. Церемонії та наподоблення. Пов'язані свати. Обмін хлібом. Пробні ночі. При вивченні шлюбних обрядів українців насамперед нашу увагу звертає на себе громадська організація молоді обох статей, що своїм характером переносить нас у найдавніші часи. Парубки з одного боку, а дорослі дівчата з другого становлять два товариства, правильно організовані: парубоцьку громаду й громаду дівоцьку. Кожне з цих товариств має свого вождя в особі отамана чи отаманки, яким надано певну владу: вони репрезентують свої громади, провадять усі справи, залагоджують сварки тощо. Кожна громада має свою продовольчу касу, що складається з регулярних внесків усіх членів і має задовольняти, з одного боку, релігійні потреби, а з другого — служить для організації розваг та сходин. Парубоцька громада, що до неї ніхто не може належати без проголошеної згоди всіх товаришів, організує колядки, цебто хор, що повинен виконувати на Свят-Вечір та на перший день Різдва, ходячи від хати до хати, дуже стародавні пісні, часто цілком поганські. Після співів роблять збір грішми та продуктами; частина цього збору йде на спільну жертву свічок до церкви, а решта — на купівлю ласощів та горілки для бенкетів, що їх організація лежить на обов'язку дівчат. Парубоцька громада має також обов'язок щорічно вирубувати лід на річці в формі хреста для релігійної церемонії свячення води на Водохреща. Дівоцька громада має за свій спеціальний обов'язок організувати нічні сходини, літом надворі (улиця), а зимою — в хатах (вечорниці та досвітки). На гроші зі спільної каси купують свічки чи гас, а крім того, кожна дівчина приносить з собою що-небудь зі споживи: муку, яйця, сир, иноді навіть курку на юшку. Посходившись, дівчата починають працювати: прядуть і при тому співають. Панує лад і цілковитий спокій, аж поки зненацька не з'являється юрба парубків у супроводі музик та з пляшкою, а то й двома, горілки. Співи перериваються, починаються танці, потім готова вечеря, - сідають до столу. Але отаман та отаманка не сидять за столом,— вони повинні обслуговувати товариство. Нарешті, удосвіта стелють солому на долівці, вимащеній глиною, свічки майже згасли, і все товариство лягає на імпровізовану солом'яну постіль, постіль спільну, і серед сміху та жартів засинає невинним дитячим сном... А коли трапляються винятки, то це буває дуже рідко, мабуть, значно рідше, ніж у високому «товаристві», де так пристойно розлучаються після сходин та балів... У всякім разі, ці звичаї не можуть здаватися дивними етнографам, бо ж вони є, як і всякі инші звичаї, пережитками та являють собою цілком припустне наподоблення того, що чинилось колись, у дуже давню епоху, на «грах», що про них говорить літопис. Самі ці товариства — парубоцька та дівоцька громади —не що инше, як уламки того, що ми знаходимо ще тепер в майже незайманому вигляді на островах Пало, в населення Віндія, у хондів, у дегуангів, ураонів, купуїрів тощо, де хлопці та дівчата живуть у спеціяльно збудованих для того хатах — (парубоцька та дівоцька хати), поки візьмуть шлюб, і користуються здебільшого повною волею щодо взаємних відносин. Саме на вечорницях та досвітках і відбувається взаємне знайомство обох статей, що кінчається формальним признанням в коханні й пересправами між батьками обох сторін. Слід іще зробити таку увагу. На Україні право вибирати собі дружину цілком визнане за дівчиною. Західня Росія так само вступила на цю путь. У всякім разі, в обох цих країнах вважають конечним формально запитуватись молоду, чи вона згоджується на шлюбну пропозицію, а в Великоросії, І як це свідчить проф. Сумцов, батьки по своїй волі розпоряджаються долею своєї дочки. Часто навіть у шлюбних піснях молода накликає кару божу на своїх батьків за те насильство, що вони доконали над нею. Сватання — це вже перший акт шлюбних церемоній, і відбувається воно згідно зі стародавнім ритуалом; на самому вже початку цього ритуалу ми знаходимо сліди найдавніших форм шлюбу, як-от умикання та купівля молодої, що відбувається нині тільки як наподоблсння того, що колись було в дійсності. Парубок, що хоче женитися, та його батьки призначають посла, вибраного з-поміж членів родини, найчастіше — дядька (ласкаво просимо читача пригадати собі ролю, що грав дядько в стародавній родині матріярхального споріднення, а також пам'ятати, що в примітивній мові арійців не існувало спеціяльного терміну для означення дядька з батьківського боку і що всі слова для означення батькового брата трапляються тільки в ріжних галузях арійської раси). Иноді навіть цей посол — особа чужа; у всякім разі це людина поважана за розум та красномовність. Йому додають ще одну особу, і ці два посли дістають доручення просити згоди на шлюб з дівчиною, що з нею парубок хоче побратися... Ці свати, старости (в деяких місцевостях посли), батьки, дивоснуби,— дуже рідко ними бувають жінки, свахи,— палицями в руках, що е емблемою їх титулу послів , з хлібом , сіллю та пляшкою горілки, в супроводі жениха та його дружка чи старшого боярина (в деяких місцевостях дружба або маршалок, що має на ознаку своєї функції батога в руці) ідуть до батьків дівчини. Наблизившись до хати, стукають у вікно і розказують про свою довгу подоріж та про близьку ніч, що примушує їх просити гостинности. Тоді мати молодої, звичайно, дуже добре знаючи, в чім річ, висилає дівчину з кімнати і, вдаючи, що приймає гаданих подорожніх як невідомих їй людей, розпитує їх, щоб дізнатися, хто вони такі. (У випадку, коли дівчина не має матері, запрошують родичку або якусь иншу особу, що переймає ролю матері). Діставши потрібні відомості і завваживши батькові, що гаразд дозволити ввійти потомленим подорожнім, «бо ж не які-небудь жиди, а цілком людські Істоти», послів пускають до хати. Жених, що зостається з своїм дружком у сінях, починає шукати свою суджену і досягає того зовсім легко. Після того як старости ввійшли до кімнати та проказали звичайні привітання, один з них витягає з своєї торби хліб і, поцілувавши його, передає голові дому. Той, поцілувавши й собі хліб, кладе його на стіл; після того старости розпочинають довге оповідання про полювання на куницю, як вони на ньому були в товаристві свого князя, як та куниця втекла од них та заховалася у дворі цієї господи, І тому вони мусіли прийти сюди, щоб відшукати куницю і забрати її з собою. Тоді їм докоряють, що вони порушили гостинність, яку їм виявлено. Запідозрюють їх, що вони розбійники, і навіть,— уже за наших часів,— питають у них пашпорт і разом із тим пропонують їм іти собі звідси геть по-доброму. Старости на цс відповідають, що в них е ще резерв з хоробрих козаків; після того кличуть жениха з його товаришем, дружком, які входять до хати і тягнуть за собою дівчину, удаючи, ніби ведуть її силою. Потім свати звертаються до матері, одверто пропонуючи їй, щоб дала згоду на шлюб. Мати відповідає нерішуче, посилаючись на батька, що зі свого боку вертається до дівчини, питаючись її, чи вона хоче прийняти цю пропозицію. Увесь час, поки триває ця сцена, дівчина стоїть коло печі (наче шукаючи охорони коло цього родинного вівтаря, резиденції богів домашнього огнища) та, відчуваючи велику тугу, колупає піч кінцем нігтя. Чемність вимагає, щоб і жених мав смутний вигляд; йому годиться стояти в кутку, де ставлять коцюби, віники тощо, цебто коло дверей; він також колупає там земляну долівку палицею. Якщо дівчина дає свою згоду і, само собою, коли батьки ухвалили це, дівчині наказують принести рушники, «щоб пов'язати цих чужинців, що прийшли нас грабувати». Дівчина приносить рушники, що сама вишивала, і прикрашає ними старостів на кшталт шарфа, перев'язуючи їх через плече, а жених дістає од неї вишивану хустку, яку вона затикає йому за пояс. Иноді, перед тим як заткнути хустку за пояс, молода тричі протягає її під поясом згори вниз. Після цієї процедури та після того, як дали старостам рушники й хліб,— свій, а не той, що принесли старости (поворіт хліба, Ідо його принесли старости, означало б відмову, яку також символізують ще даруванням гарбуза),— згода вважається за доконану і дану, так би мовити, офіційно. Тоді старости проголошують, що вони хотять покінчити все миром, і, вийнявши з своєї торби пляшку горілки, пропонують її як викуп. Всі сідають за стіл і починають пити, запросивши також на цей бенкет своїх ближчих сусідів. Ці звичаї, що прямо наподоблюють умикання молодої і потім мирне полагодження справи, трохи варіюються в ріжних місцевостях. Иноді сам батько жениха йде просити віддати дівчину за його сина, инодi жених не йде разом із сватами, а зостається вдома, вичікуючи результату їх місії; свати оповідають не про куницю, а про лисицю тощо. А то ще иноді залишають наподоблення умикання і починають пересправляти просто про купівлю, вживаючи найархаїчніших виразів, як, наприклад: «Наш бичок хоче до вашої телиці» або: «Ваша телиця звикла до нашого бичка» і т. п. Разом із тим вони за згоду пропонують платню у формі пляшки горілки, яку свати завше обов'язково приносять з собою. Нарешті, покинувши всю цю крутанину та формальності, просто просять у батьків згоди віддати дочку за парубка, якого вони пропонують. У всякім разі, після того, як ці церемонії виконано, рушники подано та обидві сторони обмінялися хлібом, справа вважається скінченою, і в багатьох місцевостях з цього часу жених користується правом ночувати в хаті своєї нареченої і спати з нею. Це звичай дуже стародавній, добре відомий етнографам, і його знаходять ще в багатьох народів. Він являє собою тільки пережиток звичаїв, відомих у німців під назвою «Пробеначте», існували ці звичаї у багатьох инших народів, а також у деяких диких племен . Однак цей звичай не спричиняється до банально'го захоплення чи якого-будь зловживання з боку парубка. Рукопис, що його маємо перед собою, показує, наскільки цей звичай здається людям чимсь звичайним та цілком натуральним і як у цьому разі не може бути й мови про найменший замах на чистоту дівчини. Автор цього рукопису, сам селянин, говорить про це такими словами: «жених іде ночувати з своєю молодою не як чоловік її, а як парубок з дівчиною». Цей звичай, може, й нині має практичний бік; бо иноді буває, що говорять про молоду перед весіллям: «Дівка добра і багата, до того... і парубок, що ночує з нею, каже, що все гаразд». Але не слід розуміти цей вираз у фізіологічному розумінні І прикладати його, маючи на увазі чистоту молодої; це просто означає, що дівчина не має жадних фізичних вад. Почесне місце — посад. Співи. Гімн про небесний шлюб. Всі описані досі церемонії є не що инше, як прелюдія до першої церемонії самого весілля —до заручин. Заручини мусять відбуватись урочисто, в присутності всіх родичів та запрошених гостей, у супроводі хору, що співає пісень, яких вимагає народний ритуал, а це вже вказує на колишній релігійний характер церемонії. Цей хор грає абсолютно ту саму ролю, що вона йому належала в античній трагедії, чи, краще сказати, в усіх античних релігійних обрядах. В українському весіллі хор звертається то до самого молодого, то до молодої, то до їхніх батьків (особливо до матері молодої), то до старостів, то, нарешті, до всіх присутніх на бенкеті, до народу, стараючись висловити їх почуття та з'ясувати разом із тим значення ритуалу і всіх церемоній, ще докопуються в цьому випадку. На нашу думку, цей хор, безсумнівно, є пережитком старовинного хору поганського культу. Заручини починаються зовсім так само, як і сватання, з тою тільки ріжницею, що тепер батьки молодої, так само як і її подруги, що становлять дівочий хор, зібрані всі в батьківській хаті; молодий приходить туди в товаристві не тільки самих старостів, як на сватанні, але з цілою своєю ріднею та з усіма гостями, що він їх закликав. Жіночий персонал має назву свах або свашок і становить разом із тим хор з боку молодого. Так само, як і на сватанні, молодого та його товариство спочатку не пускають до хати, але потім, згодом, їх пускають, і тоді старости виголошують промови, наказувані ритуалом, та переводять пересправи, а після того близькі родичі молодої знову пов'язують їм довгі рушники. Свати, а часом і багато хто з-поміж родичів молодого, пов'язані таким способом, жертвують викупне: ставлять горілку та дають молодій та її батькам подарунки, взагалі, не дуже цінні. Иноді, як-от у Новгород-Волинському повіті, молода не буває присутньою на церемоніях в той момент, як з'являється молодий. Тоді один з родичів молодого, вдягнувши вивернутого кожуха і взявши в руки довгу палицю, удає, ніби сідає на коня, а потім, взявши за руку одну з присутніх дівчат, підводить її до молодого, питаючи його, чи це та, що він її хоче взяти. Діставши негативну відповідь, він йому показує иншу дівчину, і так до кінця. Нарешті він приводить саму молоду . В Галичині, у бойків, староста молодого оповідає цілу казку; він розказує, що вони допіру загубили квітку, подібну до цієї (тут він показує паперову квітку, що тримає в руці), та питається, чи немає тут такої квітки? У відповідь на запитання вводять стару бабу, звичайно свою куховарку, з великим безміном та віником в руках; на голові в неї солом'яний вінок, оздоблений полотном, що спадає до плечей, в зубах вона тримає люльку. Староста молодої (бо ж молода, починаючи з заручин, також має своїх старостів та дружок) питає, чи це не та квітка, що вони згубили. Староста молодого вдає, ніби в-ін порівнює свою квітку з старою бабою, і потім дає негативну відповідь. Тоді йому показують яку-небудь молоду дівчину. Староста проголошує, що ця йому теж до вподоби, але що це не та сама. Тоді приводять молоду, що має в руках вінок, загорнутий у хустку. В той час, як молодий низько їй вклоняється, вона кладе йому на голову вінок поверх шапки,— бо ж із-поміж усіх присутніх тільки молодий зостається в шапці. Тоді старости наказують молодим тричі поцілуватись. Після цього молода двічі махає вишиваною хусткою, а за третім разом прив'язує її до пояса . Після цих церемоній починається урочисте благословення молодих. Дружко, або частіше хатній староста, цебто староста молодої (звичайно це — дядько чи хтось инший з родини, що йому дають ролю жерця, тимчасом як дружко виконує функції церемоніймейстера), бере в одну руку свою палицю, здійнявши її вгору, а в другу руку хустку, що за її кінці мають триматись молоді. Після того він просить батьків молодої дати молодим своє благословення. Тим часом молоді, кожний собі, б'ють перед батьками по три низьких поклони, а тоді батьки дарують їм хліб, зложений з двох однакових буханців з'єднаних докупи, а також сніп жита, символ родючости. Принесені загодя з клуні чотири снопи ставлять по кутах хати, і це зветься покрасою. Після благословення молодих, що ввесь час тримаються за хустку, ведуть за стіл і садовлять на почесне місце — посад, що призначене для них там, де дві лавки, що йдуть вздовж стін, сходяться в куті хати та де висять образи Христа, Божої Матері та святих. Для цієї нагоди сидіння застелене кожушиною. Хор розпочинає тепер свою ролю; лунає пісня, що в ній говориться, як молода сідає на посаді, як Господь Бог назустріч їй іде, несучи їй щасливу долю та добру родину. Пісня кінчається словами, що обов'язують Господа Бога відчинити молодій ворота. Слова иншої пісні дають зрозуміти, що молода блискуче приміщена: янголи сидять коло вікна, а коло дверей сам Господь Бог доброю долею її обдаровує, В дальших піснях хор дівчат співає про взаємне кохання молодих тощо. Одна з цих пісень,— мабуть, одна з найархаїчніших,—- належить, без жадного сумніву, до найдавнішого культу; в ній молоді уподоблені до небесного подружжя — Місяця та Вечорової Зорі, а їх батьки — до батьків всесвіту — неба та землі: Слала зоря до місяця: - О місяцю, товаришу, Не заходь ти раній мене; Зайдемо обоє разом, Освітимо небо й землю, Зрадуеться звір у полі, Врадується гость у дорозі! — Слала Мар'я до Іванка: - Ой Іванку, мій сужений, Не сідай ти на посаду, На посаду раній мене; Сядемо обоє разом, Звеселимо ми два двора: Ой первий двір — батька твого, А другий двір— батька мого. Як відомо, у стародавніх індусів рецитація гімна Surya, де говориться про шлюб Місяця з Сонцем, була частиною шлюбного обряду. Після бенкету в супроводі великої кількости пісень, що в них висловлюються ріжні побажання молодим, а молодій особливо бути багатою, як земля, та здоровою, як вода, молоді йдуть танцювати. їх виводять із-з столу таким самим способом, як заводили сідати, цебто даючи їм обом, або принаймні хоч самій молодій, в руки кінець хустки, що її за другий кінець тримає староста. Українські етнографи ріжно поясняють цей звичай вести таким способом молоду чи обох молодих. Коли порівняти цей звичай з тими звичаями, що ми їх знаходимо у болгар, то можна спинитись на одному цілком раціональному поясненні, що вражаюче впадає на очі. У болгар прив'язують кінці двох хусток до пальців обох рук молодої, а другі кінці тримають особи, що ведуть молоду так, ніби вони її тягнуть. У Великоросії в Архангельській губернії перед од'їздом молодої до церкви батько її бере її за хустку, веде так до жениха та віддає йому її; таким самим способом поводяться й після шлюбного обіду, коли віддають молодому молоду: прив'язують кінець рушника їй до руки та передають її таким способом чоловікові. Явна річ, що це не що инше, як просто наподоблення чину умикання чи продажу, яке було додане до якоїсь ще стародавнішої церемонії, де хустка грала ролю міфологічного символу. Після танців сідають всі до столу в тому самому порядку, обмінюються дарунками, співають пісень; після того, призначивши остаточно день самого весілля та умовившись спеціяльно щодо кількости та якости дарунків і до ріжних подробиць економічного боку шлюбу, розходяться. Жених зостається спати з молодою, і на цей раз сама мати дівчини, його майбутня теща, стелить їм постіль, визнаючи тим самим право жениха з цього часу зоставатися з її дочкою. Покладання вінка на жениха. Напередодні весілля в хаті молодої роблять гільце (вільце, ільце); це звичайно буває рано в п'ятницю. Гільцем звуть маленьке деревце або велику зелену гілку (зимою беруть для цього шишконосні дерева), що зрубав у лісі сам молодий зі своїм дружком у благословенний час, до полудня. У гуцулів — це верховіття сосни з трьома колами гіллячок, завше у парному числі. Гільце втикають у хліб і оздоблюють його гусячим пір'ям, маленькими пучечками ріжних квіток, вівсом, калиною, вінкою, рутою тощо, позолочуваними горіхами, яблуками (символ родючости), кольоровими стрічками та запаленими свічками. Ставлять його на стіл у кутку навпроти образів. В більшості місцевостей гільце годиться лишати в хаті на ціле весілля. В Галичині його носять перед молодими під час усіх церемоній . До приготування «священного дерева», що, очевидно, належить до дуже давнього релігійного культу, підходять з певною урочистістю, яка супроводить кожний акт шлюбного обряду. Дівочий хор просить спочатку Господа Бога та його святих, далі батька, матір та всіх присутніх на весіллі благословити приготовляти гільце. Батьки молодої перші починають це, навішуючи оздоби на вершку дерева, инші чіпляють далі, згори донизу, дотримуючи, щодо черги щаблів, порядку відповідно до споріднення та віку кожного. А в піснях дівочий хор вимагає од старостів, щоб вони подались до лісу, зрубали там велику сосну, принесли її до хати та поставили її на столі, застеленому скатіркою з мистецької тканини, на срібному блюді (Чуб., № 96). Друга пісня вимагає од бояр (приятелі молодого, що товаришать йому на весіллі), щоб вони, для кращого оздоблення гільця, подалися в подоріж до моря збирати золоте пір'я, що його згубила міфічна пташка, летючи над садом; збирати на жовтому піску золоті піра, що щука-риба там зоставила; податися до саду рвати там листя вінки, васильки та калину; принести півснопа вівса тощо (ісі. №№ 9, 99, 101, 122). В одній з пісень мала качечка пливе по дунаю, цебто по воді (бо ж «дунай» —дуже старе слав'янське слово, що тепер означає річку Дунай і що його корінь знаходимо в усіх назвах річок на півдні колишньої Російської Імперії: Дон, Донець, Дніпро, Дністер, Дунай,— заховало в народних піснях своє примітивне значення — вода), і збирає на дні золото для оздоблення гільця. Разом з цими піснями, що мають цілком ритуальний характер, співають ще й инших. В них оповідається про те, як молоду захопили хитрощами (куночка йшла порошенькою, мисливці пізнали її сліди та й вхопили її,— треба віддавати собакам лапку, а мисливцям — шкурку; Чуб., № 67). Далі, одна з пісень оповідає про те, як переконано дівчину втекти з батьківської хати (Іван грає на гуслі в саду, обвитому рутою,—рослина дівоцтва,— і переконує Марусю йти з ним до його матері; Чуб., № 68). Потім ще, як дівчина дає свою згоду і дозволяє себе взяти (Маруся ховається в саду й каже, що вона дістанеться тому, хто її знайде; ні батько, ні мати, ні брат не можуть її знайти,— Іван знайшов, взяв за руку та й повів її з собою; Чуб., № 76). В деяких инших піснях дівчата нагадують молодій, що вони її остерігали не ходити ранком до річки по воду (спогад про деревлян, які «умикали дівчат, як вони йшли по воду»), не спинятися та не слухати буркотіння голубів, не приймати подарунків од Івана, бо можливо, що в чужій родині їй не буде так добре, як у своїй (Чуб., № 171). З инших пісень видко, що молода сама вагається щодо шлюбу, вона має певні побоювання: Ой ходила Марусенька по саду, Та посадила сад-виноград до ряду, Поливала го ситою. (У старих індусів асвіни поливали землю водою, змішаною з медом, наче росою). Просила батенька просьбою: — Запирай, батеньку, ворітця, Не пускай Івасенька молодця, Бо приїде Івасенько з боярами Та й витопче сад-виноград кониками. (Чуб., № 136). Нарешті, в деяких инших піснях говориться про взаїмне кохання молодих, що дає привід до дуже поетичних порівнянь. Однак молода все-таки висловлює свій жаль, що вона мусить одмовитись од своєї дівочої волі; вона має цілком натуральні побоювання щодо своєї долі в новій родині, «що перебуває так далеко, за темними лісами, за глибокими водами, серед світу чужого» (Чуб., № 297). У Великоросії пісні, що відповідають наведеним українським, мають цілком инший характер, як це ми побачимо нижче. Так само гільце там майже невідоме. Весільні пісні там мають назву «плачи» чи «голосіння» («вьпье»). І справді, вони не що инше, як «оплакування» молодої, начеб вона була вже мертва. І це не тільки ритуальна розпука, це цілком реальний жаль, що походить з повної свідомости того дійсного становища, яке займає великоруська жінка в родині. В піснях говориться то про те, як її битиме чоловік, як її білі плечі будуть позначені слідами від батога; то як вона страждатиме, пригноблена від своєї свекрухи; то як вона буде примушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра (етнографи добре розуміють природу цих примхів); і єдине, чого просить молода у Господа Бога,— дати їй потрібні сили, щоб витримати «рабство таке гнітюче й тяжке». В той самий час, як готують гільце, готують також і вінки. Ця маніпуляція йде так само в супроводі ритуальних закликів хору: Благослови, Боже, І отець, і мати, Своєму дитяті Барвінковий вінок ввіти. (Чуб., № 94). Вінки в обох молодих бувають звичайно барвінкові; в'ючи вінок, звичайно співають: А вчора з вечора порошенька впала, А в півночі дрібен дощик пішов, А переді днем земля зілля забрала. З чого ж ми будемо князеві вінець плести? Ой є в городі хрещатий барвінок, З того ми будемо князеві вінок плести. (Чуб., № 93). Барвінок, вічнозелений, що зостається свіжий навіть і під снігом,— це символ першого кохання та шлюбу. Тому-то на Україні його вживають для весільних вінків. З економічних міркувань весілля святкують найчастіше восени, а то й зимою, коли вже в землі забрано її зелену окрасу. В українській Галичині, у гуцулів, є два сорти барвінку: з одного роблять весільні вінки, з другого — вінки для мерців. Для молодої роблять вінок з першого сорту барвінку, мажуть його медом та додають кілька головок часнику, що має служити охороною проти уроків, а також кілька срібних грошин, що приносять щастя та охороняють також од урічливого ока. Коли починають плести вінок, всі присутні при цій церемонії жінки підходять і собі, щоб уплести до нього два листки барвінку. Поверхню цих листків зараз же позолочують. Готовий вінок кладуть на хліб, що має форму кола, і несуть його до батьків молодої, щоб вони поблагословили свою дочку на шлюб. Батьки беруть вінок і кладуть його на голову молодій, перед тим тричі торкнувшись вінком до її чола. У бойків сам акт збирання барвінку став цілком окремою церемонією, що з неї починається цілий весільний ритуал. В супроводі музик сваха та дружка йдуть в садок, співаючи та несучи хліб з застромленим в його середину ножем та повішеним на ньому замком. Наколи біля хати молодої немає садка, ідуть до сусідів, і тоді беруть з собою ще горілку та хліб. Привітавши піснею сад, запитують у нього, які він має рослини. Сад одповідає, що в нього є три рослини: барвінок, часник та васильки. Барвінок, щоб сплести з нього вінок, часник, щоб його оздобити, та васильки, щоб ними заквітчати косу дівчини, як вона йтиме до церкви брати шлюб. Дружка рве багато барвінку, і після того ціла делегація одходить, співаючи та просячи сад, щоб він не жалував за зірваним барвінком, бо ж у нього зостається молода господиня, що поливатиме нові паростки. Вернувшись із саду, вони спиняються коло дверей, п'ють горілку, що нею їх частують, а потім кладуть нарваний барвінок на стіл, застелений скатіркою. Потім кладуть той хліб, що його носили в садок, у решето разом з ножем, застромленим у нього, та замком, причепленим зверху, до ножа прив'язують нитку з двох кінців і всіх присутніх запрошують причепити туди маленькі пучечки барвінку. Вся процедура відбувається в супроводі співу. Скінчивши вінки, надягають їх на двох молодих хлопців, що мають на головах шапки; найчастіше це дорослі брати молодої. Тим часом дружка та ще одна дівчина, кожна тримаючи хустку, влазять на лавку коло столу, а парубки стають перед ними серед хати; потім вони виконують певний танець, подібний до третьої фігури кадрилю, і після того церемонія скінчена. Инші дівчата дістають вінки з рути та м'яти; молода співає: Вийте, дівочки, собі й мені, Собі звийте з рути з м'яти, Мені звийте з барвіночку. (Чуб., № 103). Під час цієї роботи співають пісню: Перед нашими воротами Гуло, гуло два голубоньки; Гули, гули, догували, Як ми вінки довивали. (Чуб., № 163). А хор разом із тим нагадує молодій, що вона носитиме цей останній вінок (символ дівоцтва) тільки до вечора, що вже ввечері вона має повернути його дружкам. Про релігійне преозначення в шлюбі говорить пісня: А в суботу проти неділеньки Розтворилося небо; Швидко Біля престола, Мати Христова Плете віночки, стоя; Що з шавлієньки, То молодому Івану, А що з червоної рожі, То молодій Марусі. (Чуб., № 138). Звичай вінків, що є дуже давній та поширений серед усіх арійських народів, а також і серед народів раси семітської , існував на Україні вже в часи передісторичні як атрибут соняшного культу весни, що можна бачити з купальських пісень, а особливо з шлюбних обрядів. Як свідчить Боплан, звичай вінків на Укра'іні був значно більше поширений та ріжноманітніший в середині XVII ст., ніж тепер. Цей автор каже, що за його часів усім молодим особам, які мали доручення запрошувати на весілля, давали на ознаку цієї місії вінок з квітів, що його вішали на руку. Молода, йдучи до церкви, також мала вінок. Коли гільце та вінки готові, молода з своїми дружками іде на село запрошувати на весілля, а хор, як це вже він робив і раніше, просить на це в батьків благословення. Староста звертається до батьків, прохаючи згаданого благословення, і після того співає: Марусю мати родила, Місяцем обгородила, Сонечком підперезала, На село виряжала. (Чуб., № 179—180). Виходячи з дружками з дому, молода мусить конче іти в напрямі сонця, хоч потім вона може й змінити цей напрям. Ідучи улицями села, дівчата співають відповідних до нагоди пісень, в яких говориться про мету їхньої подорожі. Передусім вони йдуть до священика та до пана і дарують кожному хліб спеціяльної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами калини,— можливо, останній спогад про певні права, що колись належали панам та жерцям і що їх замінено, як кажуть, за князювання св. Ольги викупом грішми, але які існували й потім (принаймні у панів, майже до самої епохи визволення кріпаків у Росії р. 1861). Одночасно молодий так само ходить по селі в супроводі своїх товаришів та рідні і від себе запрошує на весілля. Але його кортеж немає тої урочистости і не має хору. Трапляється, що молода з своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем; тоді з обох боків вкорочують ходи, молоді наближаються один до одного й цілуються. Коли на той самий день припадає кілька весіль і коли зустрінуться дві молоді, вони роблять те саме: вітають одна одну та цілуються. Навіть при зустрічі молодого та молодої з ріжних пар вони не відступають од цього ритуалу; останніми часами в цьому випадку, однак, звичаю уже не дотримують. Таким способом запрошують всіх осіб, що їх бажають мати присутніми на весіллі. В малих селах не минають ні одної хати, щоб не зайти й не попросити на весілля. Молода спочатку низько кланяється кожному присутньому, не виключаючи навіть малих дітей. Иноді вона кланяється аж у ноги тому, кого вітає. Потім вона дає голові родини шишку (малий хлібець, у формі соснової шишки), що вона її принесла з собою, і говорить до нього такими словами: «Мій батько, моя мати й я ласкаво просимо вас прийти до нас, побувати на моєму весіллі» тощо. За часів Боплана особи, що їх посилали молодий та молода просити на весілля, повинні були говорити, тримаючи палицю в руках. Перед одходом молодої з хати їй дають дарунки, звичайно шматки полотна, рушники, курку чи хліб, що їх забирають дружки молодої, що з нею ходять. До того їй додають трохи дрібних грошей, щоб вона мала «на підківки до своїх чобітків». Коли в родині є дівчина, вона пристає до кортежу, як тільки її запросять, і таким способом кортеж стає все численніший. Переходячи біля шинку, заходять туди й купують горілки на гроші, що молода дістала «на підківки до своїх чобітків». Після того, як обійдуть всі хати і всіх запросять, молода вертається додому, незмінно в супроводі своїх дружок. В хаті, чекаючи на неї, починають лаштувати посад, цебто почесне місце, що про нього ми вже згадували. Підійшовши до дверей хати, дівчата звертаються до матері молодої, бажаючи їй доброго вечора; потім, увесь час співаючи, оповідають їй, що вони вже повернулись, і питаються, чи сіни й хата заметені, чи столи застелені вже скатірками (Чуб., № 235). Вони пропонують їй порізати китайку, щоб позастилати столи та лавки (Чуб., № 231). Їм одповідають з хати, що хата заметена, що все готово, і дякують їм за те, що вони так гарно виконали свою місію, та вихваляють їх за це. Після того дівчата приводять старосту, і хор просить у нього благословення, щоб увійти до хати. Староста тричі їх благословляє, потім так само своєю палицею тричі хрестить двері, що стоять увесь час одчинені; після цього всі входять до хати. Молода низько кланяється своїм батькам, стаючи навколішки та схиляючись до самої землі. Потім староста, ведучи молоду за хустину, тричі обходить з нею навколо стола і після того садовить її на посад. У гуцулів сам батько молодої веде її на посад, але робить це таким способом, що молода іде по землі, а сам він іде по лавках, що стоять коло стола. Знову починають їсти та співати пісень; з цих пісень визначається пісня, що її співають у тому випадку, коли батько молодої вмер, а тому, звичайно, не може бути присутнім на весіллі дочки. Пісня ця повна поезії, її красу можна прирівняти до найкращих уривків з «Слова о полку Ігоревім»: Знати Марисейку, Знати сиротойку, Що на посаг засідає; А єй віночок Все з фіялочок Порошком перепадає. А єй батейко Перед милим богом служить, Яснов свічечков горить, Милому ся богу молить: Пусти ж мене, боженьку, З чорнов хмаров на село, З дрібним дощем на землю, З ясним сонцем віконцем: Най я ся подивлю На своє дитятко, Хто му справить весилейко. Справляють йому люде, Жаль батейкові буде. (Чуб., № 283). Після цих слів до хати-входить молодий, і його уподоблюють сонцю: Колесом сонечко на гору йде, Колесом яснеє на гору йде, Полком молодий на посаг іде. (Чуб., № 240). Він входить у хату, «як ясний місяць». Його оточують бояре і цілий його кортеж, що складається з його рідні, з инших запрошених гостей, а також і музиків. Його прихід вітають піснею, що в ній його уподоблюють воякові, що йде брати свою молоду силоміць. Скриплять-риплять воротечка тисовиї, Іржуть, іржуть кониченьки ворониї. Сховай мене, моя матінко, у комору, Щоб не взяли сії гостеньки із собою. «Не з тим вони, моя донечко, приїхали, Щоб без тебе, моя донечко, поїхали». (Чуб., № 341). Сестра молодого, що йде за ним у поїзді, має маленький пучечок квіток, а серед них горить три свічки. Надійшовши до хати молодої, вона спиняється перед порогом сіней; назустріч їй виходить мати молодої, тримаючи також у руці засвічену свічку. Обидві вони стають правою ногою на поріг та цілуються, а після того мати запрошує всіх, що прибули, увійти до хати. Тоді цілий поїзд входить до хати, але молодий та його товариші не здіймають шапок,— річ недопустима на Україні (це вважається звичайно за найбільшу неввічливість). Потім молодий іде на посад, не чекаючи, поки його запросять, і не здіймаючи й тепер своєї смушкової шапки. Хор у цей час просить присутніх розступитись і дати місце «місяцю коло ясної зірочки». Мати молодої частує всіх нових гостей горілкою та дарує вишивані хустки всім родичам молодого. Після цього старша дружка просить у старости благословення «пришити молодому на шапку квітку». Діставши благословення, вона бере в жениха шапку та пришиває до неї маленький віночок, взявши його в молодої; в деяких місцевостях цей вінок цілком подібний до вінка молодої. Тоді старший боярин вдягає на жениха свою шапку, щоб той не був з непокритою головою. Тим часом хор увесь час співає пісні, де говориться, що «прийшла швачка із Київа, чи зі Львова, пришити вінок золотою голкою, шовковою ниткою до шапки бобрової». Скінчивши своє діло, старша дружка вдягає собі шапку молодого і, ставши в шапці на лавку, каже, співаючи в супроводі хору, що не віддасть цієї шапки, хіба що дістане пристойне викупне. Дружко, також співаючи, пропонує їй чарку меду, але вона категорично відмовляється. Два хори починають торгуватись, і це триває досить довго. Співаючи ріжні пісні та висміюючи своїх супротивників, вони кінчають тим, що погоджуються, і тоді дружко, заплативши викупне, дістає шапку, оздоблену вінком, і вдягає її на голову молодому. Потім хор дівчат звертається до господарів хати, просячи ставити вечерю, а щоб примусити до того, лякає їх, оповідаючи про ведмедя, що лежить на печі, простягши лапи догори, й хоче зжерти жінку, яка й досі не дає їм їсти. Ставлять вечерю, і її зустрічають веселими співами. Часто пісні, які супроводять кожну страву і які співаються ніби для того, щоб після одної страви давали ще й инші,— дуже жартовливі, а часом навіть зовсім непристойні. Після вечері виводять молоду з-за столу, знов з тими самими церемоніями, а саме — вона мусить триматись за кінець хустини. У гуцулів, в Галичині, самі батьки водять молоду таким способом, що батько тримає її за праву руку, а мати за ліву; всі присутні йдуть за ними, тримаючись за руки, і так всі обходять навколо столу. Обходячи, молода спиняється біля кожного кута стола, де лежить хліб, кланяється і цілує його. Потім ціле весілля виходить з хати в тому самому порядку у двір, і на дворі, починаючи з батька, всі по черзі танцюють з молодою . Молодий, як то буде видно далі, не сміє бути при цьому обрядові. Танці тривають цілу ніч. Нарешті всі розходяться, крім молодого, що, як і попередньої ночі, зостається спати з молодою. У гуцулів так само пришивають вінок до шапки молодого, але роблять це в його хаті, дотримуючи всіх тих самих обрядів, і не забувають також вплести головку часнику, що охороняє проти чарів, тощо. Під час цієї церемонії молодий сидить за столом у шапці. Явна річ, що тут маємо деформацію примітивного обряду, що у даному випадку не має жадної рації; можливо, однак, що це просто помилка автора, який повідомляє про цей факт Оздоби. Танці. В той час, як молодий ходить по селі, иноді ще рано в неділю, а то ще навіть і кілька день перед тим, починають готувати коровай. Цей обряд являє уривок стародавнього релігійного культу, що заховався в ритуалі українського весілля в дуже виразному й непорушеному вигляді. Коровай — це священний хліб, що має дуже велике ритуальне значення і що, без жадного сумніву, фігурував колись як жертвена річ. Щодо етимології самого слова, то одні (Ящуржинський) гадають, що воно походить од московського слова кроить, по-українському краяти, а инші (Сумцов) вважають, що воно походить од санскритського корня, чинити; санскритське слово означає рід пирога, а литовське слово karaїszis — хліб чи також пиріг. В усіх релігійних культах жертва хлібом замінила собою жертву худобою, тому дуже часто надають хлібові форми ріжних тварин, що їх колись мали звичай колоти як жертву, а саме: бика, барана, козла, свині тощо. Беручи на увагу, що український коровай так само має форму ріжних тварин, або частіше ще ріжних частин їх тіла, як-от голова, роги тощо, назва цього хліба, який замінив собою жертвене м'ясо, мусить мати етимологічний зв'язок з санскритським словом /rravya, грецьке а?идє, латинським саго-піз — м'ясо, старослав'янським крава, московським та українським корова, польським rrоwа, так само як і слав'янським словом коровь, польським rrew і т. д.,— кров. У всякім разі не може бути найменшого сумніву щодо значення цього хліба як жертви, а також і щодо його зв'язку з культом сонця, як це читач зараз побачить. На Україні коровай годиться робити виключно тільки молодицям, що на той час живуть зі своїми чоловіками, так що до участи в цьому обряді не можуть бути допущені не тільки вдови, але й ті молодиці, що їх чоловіки на той час відсутні, наприклад, на військовій службі тощо. Иноді навіть виключають жінок, що вдруге вийшли заміж. Цих коровайниць, що їх число мусить бути непарне (чи-не сім?), спеціяльно запрошує мати молодої, або иноді запрошують їх через посередництво якої-небудь родички чи иншої жінки, конче заміжньої; її звуть тоді «прохальницею». В деяких місцевостях навіть саму муку для короваю готують відповідно до ритуалу, і в цьому обряді може брати участь молодь обох статей. Парубки до-дівчата сходяться в сінях, де звичайно стоять жорна, дістають певну кількість зерна і зараз же починають молоти його, співаючи. Треба зазначити, що в цій серії пісень просять у місяця, щоб він до хати, де мелють муку на коровай, послав таке ясне світло, як світло сонця. Далі пісня звертається до пшениці, що так швидко та гарно достигла на полі, щоб вона так само перетворилась у тісто і з'явилась потім у вигляді короваю. Одна з пісень особливо цікава, хоч вона й складена скорше в жартовливому тоні: її символічний характер виявляється з безперечною певністю. В цій пісні говориться, що козел став мельником, а коза стоїть поруч із ним, щоб підсипати зерно. Символічна роля, яку грали ці тварини в стародавньому вакхічному культі, не потрібує дальших пояснень. Ми назвали цю операцію мелення актом ритуальним, і справді, тої муки, що її отримують од цього мелення, для короваю зовсім не вживають. Звичайно беруть муку вищої якости: трохи дає господиня дому, а крім того, кожна молодиця, що бере участь в приготуванні короваю, мусить конче принести з собою певну кількість муки, так само яєць, масла та инших річей, потрібних для виготовлення цього священного хліба. Цей звичай дуже виразно вказує тільки на участь цілої родини (чи цілому роду) в жертвах, що їх творили в старі часи і, само собою, також і під час складання шлюбних договорів. http://www.all4wedding.com/